До середини 1960 років кібернетика стала чітким науковим напрямком зі своїми методологією і структурою досліджень. Усвідомлюючи гостру необхідність у підготовці в Україні висококваліфікованих наукових кадрів з кібернетики, академік В.М.Глушков і д.ф-м.н. І.І.Ляшко (зараз - академік НАН України) у 1966 році ініціювали створення на механіко-математичному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка (КДУ) кафедри теоретичної кібернетики (ТК). У 1969 році з їх ініціативи було створено факультет кібернетики КДУ, основу якого склали кафедри теоретичної кібернетики та обчислювальної математики механіко-математичного факультету КДУ. Першим завідуючим кафедрою теоретичної кібернетики з 1969 року до дня своєї смерті був академік В.М.Глушков. Першим деканом нового факультету став академік І.І.Ляшко.

За період із 1965 по 1998 роки на кафедрі ТК було підготовлено понад 700 висококваліфікованих спеціалістів в області інформатики і її численних застосувань.

На кафедрі ТК у різний час працювали такі відомі вчені як академік Михалевич В.С., чл.-корр. НАН України проф. Анісімов В.В., чл.-корр. НАН України Летичевский О.А., проф. Вавилов Є.Н., проф. Кириченко Н.Ф.

В даний час кафедру ТК очолює доктор фіз.-мат. наук проф. Бєлов Ю.А.

Приблизно в той же час у Київському політехнічному інституті (КПІ) були створені спочатку спеціалізації з обчислювальної математики та обчислювальної техніки на радіофізичному факультеті, а пізніше - на їх основі факультет автоматики та обчислювальної техніки.

Перша в Україні кафедра обчислювальної техніки з'явилася в 1960 р. у Київському політехнічному інституті (тепер Київський технічний національний університет - Київський політехнічний інститут).

Її організатором і беззмінним керівником протягом тридцяти років був Костянтин Григорович Самофалов. Його змінив вихованець Інституту кібернетики, учень К.Г.Самофалова Георгій Михайлович Луцький. Кафедра готує бакалаврів, спеціалістів, магістрів, кандидатів і докторів наук. За роки її існування підготовлено 5300 інженерів. Створені кафедрою педагогічна і наукова школи добре відомі в Україні та за її межами. Результати роботи обох шкіл викладені в 46 монографіях, 162 навчальних посібниках. Співробітниками кафедри отримано 850 авторських свідоцтв та патентів. Кафедра стала базою для створення інших - прикладної математики та спеціалізованих комп'ютерних систем.

Не маючи можливості цілком описати результати роботи кафедри, її численних вихованців (300 кандидатів і 18 докторів наук), коротко скажемо лише про деяких.

Член-кореспондент НАН України лауреат Державної премії СРСР і лауреат Державної премії УРСР К.Г.Самофалов працює в інституті понад 50 років. За цей час він виріс у провідного вченого, відомого своїми роботами по створенню елементів обчислювальної техніки на базі діелектриків і в області конвеєрних обчислювальних систем. За участь у Великій Вітчизняній війні й успішну педагогічну і наукову діяльність нагороджений орденами Вітчизняної війни І і ІІ ступеня, Червоної Зірки, Леніна, Дружби народів. Має почесне звання Заслуженого діяча науки України.

Доктор технічних наук професор Георгій Михайлович Луцький завідує кафедрою з 1991 р. Він відомий своїми роботами в області паралельної обробки інформації, конвеєрних ЕОМ, систолічних процесорів, обчислювальних процесів у мультикомп'ютерних системах. За цими напрямками він опублікував ряд основних монографій та велику кількість статей у наукових журналах. Має почесне звання Заслуженого діяча науки і техніки.

Вихованець наукової школи К.Г.Самофалова доктор технічних наук Володимир Петрович Тарасенко, який закінчив КПІ в 1968 р., у даний час став завідуючим кафедрою спеціалізованих комп'ютерних систем. Його наукова діяльність спрямована на розробку теорії і методів структурної організації проблемно-орієнтованих обчислювальних засобів, оптимізації обчислень, питань діагностики та надійності комп'ютерних систем. Обраний головою національної секції Міжнародного технічного товариства (The Institute of Electrical and Electronics Engineers).

Величезний обсяг робіт, виконаний Інститутом кібернетики НАН України за двадцять п'ять років, був би неможливий, якби не були підготовлені за ці роки багатотисячні кадри фахівців для інституту та інших організацій України.

Учень Глушкова академік В.Н.Редько, у даний час завідуючий кафедрою теорії програмування Київського національного університету, згадує, як це все відбувалося:

"Труднощі підготовки кадрів, як слід було очікувати, проявилися вже на початковому етапі. У той час не було ясно, які компоненти повинні включати навіть базову освіту з кібернетики. Давалася безліч, часто суперечливих пропозицій. Одні, керуючись тим, що батько кібернетики Вінер трактував її як керування і зв'язок у тварині та машині, робили наголос на традиційну теорію керування, особливо у частині автоматичного регулювання. Інші - на теорії провідного зв'язку і радіозв'язку. Треті особливо виділяли теорію електричних ланцюгів і обчислювальних машин або інженерно-технічні теорії, що з'явилися набагато раніше кібернетики. Нарешті, четверті говорили про нейрофізиологічну природу кібернетики, ймовірносно-статистичних її особливостях, про безліч більш спеціальних, часом дуже своєрідних теорій, що повинні були б скласти фундамент нової дисципліни, яка народжується. Потрібно було мати прозорливість Глушкова, щоб з безлічі розрізнених і суперечливих фактичних та потенційно можливих пропозицій вичленити щось концептуально єдине і конкретно вирішити, що базова кібернетична освіта повинна грунтуватися на трьох китах: алгебрі, теорії автоматів та теорії алгоритмів. Життя повною мірою підтвердило правильність цього рішення.

Визначившись у цьому питанні, Віктор Михайлович пішов далі. Поставив два взаємозалежних питання: на кого робити ставку у кібернетичній освіті і який, якщо не оптимальний, то раціональний шлях до конкретної реалізації цієї базової освіти.

Обмірковувалося безліч підходів до вирішення цих питань. Враховувалися ретроспективи науково-педагогічного формування колективів, які є можливими кандидатами на вибір, прогнозувалися перспективи цього вибору. При цьому робили ставку на механіко-математичний факультет Київського університету.

Цей колектив більш ніж який в Україні був готовий до ефективного створення "освітнього капіталу". Особливо наглядно це проявилося з приїздом з-за кордону у 1954 р. професора Левка Аркадійовича Калужнина, який згуртував навколо себе студентську молодь, що вже у шкільні роки зарекомендувала себе активною участю у математичних гуртках при університеті та математичних олімпіадах різного рівня. Основою роботи з цією молоддю була сучасна алгебра, математична логіка та теорія алгоритмів. При цьому особливо культивувалася алгебра.

Віктор Михайлович зробив єдино правильний тактичний крок - йшов від алгебри до автоматів, а не навпаки. Адже до автоматів ще не було зацікавленості.

Глушков відразу ж по приїзді до Києва почав із спецкурсу по безперервним топологічним групам. Потім за матеріалами відомого збірника статей за редакцією Шеннона та Маккарті "Автомати" проводив семінар під однойменною назвою. Дещо пізніше читав спецкурс "Півгрупи й автомати", чим у великій мірі реалізував побудову "містка" між алгеброю та автоматами. При цьому свідомо ключова роль у рамках сформованої реалії приділялася першому спецкурсу, що він прочитав для невеликої групи студентів різних курсів, що спеціалізувалися у Л.А.Калужнина. В.М.Глушков на прикладі найважливіших результатів сучасної алгебри, мабуть, найбільш яскраво розкрив найголовніше - свій стиль мислення, що він проніс через усе життя.

Багато чого стерлося з моєї пам'яті - одного зі слухачів спецкурсу. Але і сьогодні чітко пам'ятається, як Віктор Михайлович, слідуючи Клейну і Лі, неформально висвітлював основні теоретико-групові принципи геометрії, розкриваючи джерела топологічних груп, як груп безперервних перетворень. Потім переконливо мотивував доцільність введення у розгляд різних рівнів абстракції, що конкретно проявилися у тому, що поряд із дослідженнями, у яких топологічні групи розглядаються головним чином як групи перетворень, усе частіше з'являлися роботи, у яких ці групи виступали у якості абстрактних топологічних груп. Поряд з основною роботою Брауера розглядалися фундаментальні роботи вітчизняних видатних математиків А.Н.Колмогорова, А.І.Мальцева, Л.С.Понтрягіна, зусиллями яких був створений новий розділ математики - топологічна алгебра, що вивчає різні алгебраїчні структури, наділені топологією.

У створеному контексті вже рельєфно виглядають відомі результати Картана та Вейля про локально евклідові групи, простори яких є гладкими різноманіттями, а операції не тільки безперервні, але і диференційованими, що одержали назву груп Лі. Та і сама п'ята проблема Гільберта, чи є групою Лі будь-яка локально евклідова топологічна група (при відповідному виборі локальних координат), стала у новому прагматичному ракурсі.

Такого бачення було вже досить, щоб зрозуміти, що цю "фортецю" не взяти простим штурмом. Тому велися пошуки обхідних шляхів, що ведуть до побудови теорії локально-бікомпактних топологічних груп, до вивчення їх алгебраїчної і топологічної структури, що часто базується на результатах теорії груп Лі і встановлених зв'язках між локально-біокомпактними групами і групами Лі, зокрема лінійними. У зв'язку з цим висвітлювалися першокласні результати А.І.Мальцева, Л.С.Понтрягіна, Джона фон Неймана, Сміта, Монтгомері, Ціппіна, Вейля, Хаара, Пегера, Гліссона, Шевале, Івасова, Ямабе та ін. На основі цих результатів винятково прозоро була розкрита ідейна основа повного позитивного рішення п'ятої проблеми Гільберта, даного у 1952 році Гліссоном, Монтгомері та Ціппіном і удосконаленого декілька пізніше Ямабе.

Заключним акордом спецкурсу стало натхненне висвітлення "містка" між будівлею локально-бікомпактних груп і п'ятою проблемою Гільберта, фундаментом котрого стали досягнуті результати та відкриті проблеми.

Захоплювали тут не тільки ажурність конструкції сполучного "містка" створеного Віктором Михайловичем, але і та виняткова скромність, із якою він усе це підносив. На першому плані знову Понтрягін, Мальцев, фон Нейман та ін., а його власна персона за кадром, хоча вже тоді нам було ясно, що і він, безсумнівно, має всі підстави для гордості. І піди усвідом, - можливо, цей моральний урок на тлі яскравих професійних результатів зіграв у нашому житті куди більш важливу роль, ніж самі ці результати".

В.М.Глушков не обмежився підготовкою фахівців у Київському державному університеті імені Т.Шевченка. Він мобілізував на цю роботу головних співробітників свого Інституту і сам постійно займався нею. І що дуже важливо, був прикладом у відношенні до справи, своїх обов'язків, поведінці зі своїми друзями, турботливому відношенні до родини.

В.М.Глушков знайшов у собі сили у останні дні розповісти і про все це:

Висококваліфіковані кадри фахівців з інформатики, обчислювальної техніки та кібернетики, які працюють у різних науково-дослідних організаціях і на підприємствах України та які готувалися у вищих і спеціальних навчальних закладах, - це теж результат його діяльності, частина його спадщини, що працює на майбутнє України.

Багато з тих, хто працював разом із Глушковим, стали відомими вченими. Відзначимо лише співробітників, що працювали у його відділі. Беззмінний заступник В.М.Глушкова по відділу, Юлія Володимирівна Капітонова, активно брала участь у наукових дослідженнях, проведених під його керівництвом. У 1965 р. захистила кандидатську, а у 1976 р. - докторську дисертацію. Коли Віктора Михайловича не стало, Юлію Володимирівну призначили керівником відділу. Разом із колективом відділу вона продовжує і розвиває роботи, розпочаті ще за життя В.М.Глушкова, знайшла час та сили зробити дуже багато для увіковічення пам'яті свого вчителя. Щорічно проводить семінари, присвячені його пам'яті, дбайливо береже багато документів і фотографій, які пов'язані з його діяльністю. Разом з О.А Летичевським та І.В.Вельбицким оформила кімнату-музей В.М.Глушкова. Людина неабияка, виняткової працьовитості і високих здібностей Ю.В.Капітонова проявила себе як гідна учениця і продовжувачка справи свого вчителя. Вона - лауреат Державної премії СРСР, премії Ради Міністрів СРСР і премії імені В.М.Глушкова, Заслужений діяч науки та техніки України.

Учень В.М.Глушкова та його найближчий сподвижник О.А.Летичевський, для котрого вчений став другим батьком (батько О.А.Летичевського загинув на війні, коли він був шестирічною дитиною), - відомий учений, член-кореспондент НАН України. Визнаний гідним звання лауреата Державної премії СРСР і премії імені В.М.Глушкова. Ще за життя В.М.Глушкова (з 1980 р.) О.А.Летичевський став керівником відділу рекурсивних обчислювальних машин. Колектив відділу успішно розвиває ідеї В.М.Глушкова по створенню нових архітектур ЕОМ наступних поколінь та їхнього математичного забезпечення.

Одним із перших аспірантів Глушкова був А.О.Стогній. Ще до появи вченого у Києві він пройшов переддипломну практику у колишній лабораторії С.О.Лебедєва, працюючи на "МЭСМ". Успішно захистив кандидатську дисертацію, став працювати у відділі Глушкова.

Виконані ним роботи зі структури та математичного забезпечення ЕОМ з інтерпретацією вхідних мов високого рівня і схемної реалізації засобів програмного забезпечення були одними з перших у світі. Ці дослідження знайшли своє втілення у ЕОМ серії "МИР" та "Днепр-2".

У 1968 р. А.О.Стогній був призначений заступником директора Інституту кібернетики. З групи співробітників, з якими він працював, був організований новий відділ, яким він успішно керував протягом багатьох років. У 1970 р. захистив докторську дисертацію, був обраний членом-кореспондентом АН України, а потім АН СРСР.

Відділ А.О.Стогнія проводив дослідження та розробки у галузі автоматизованих систем керування, програмного забезпечення та інформаційних систем, систем баз даних і знань.

Під час хвороби В.М.Глушкова А.О.Стогній був членом "штабу" допомоги вченому, створеному у Москві, і хоча сам був не здоровий, робив усе, що міг, щоб полегшити долю свого вчителя. Після смерті В.М.Глушкова він став директором інституту прикладної інформатики Київської міської держадміністрації.

В даний час А.О.Стогній - визнаний лідер у галузі інтелектуалізації систем баз даних та знань і систем керування. Він очолює робочу групу керування даними Всесвітньої організації комп'ютерних технологій, комісію з обчислювальної техніка НАН України, керує Київським товариством інформатики та обчислювальної техніки. З 1991 р. А.О.Стогній є керівником Українського відділення з баз даних Всесвітньої комп'ютерної асоціації. Він - лауреат Державної премії СРСР.

Тадеуш Павлович Мар'янович почав роботу у відділі В.М.Глушкова молодим фахівцем. Тепер він заступник директора Інституту кібернетики імені В.М.Глушкова з наукової роботи, доктор технічних наук, професор, член-кореспондент НАН України, Заслужений діяч науки України, керує відділом методів системного моделювання, де розробляються програмно-алгоритмічні засоби імітаційного моделювання складних процесів та систем. Виконані під його керівництвом роботи одержали високу оцінку. Він лауреат Державної премії СРСР, Державної премії України, премії Ради Міністрів СРСР, премії імені В.М.Глушкова, нагороджений орденом "Знак Пошани". Протягом двадцяти років був заступником В.М.Глушкова по кафедрі Московського фізико-технічного інституту, організованої з ініціативи Глушкова при Інституті кібернетики АН України.

Глушков не відгороджувався стіною від своїх учнів, соратників по роботі, був добрим сім'янином. "Потрапивши у будь-яку компанію, він завжди ставав її душею, - згадує В.М.Глушкова. - гумор, що іскрився, робив його особливо привабливим. Любив співати і знав багато пісень, особливо співучих українських "Дивлюсь я на небо", "Два кольори", "Реве та стогне Дніпр широкий" та ін. Міг протягом багатьох годин читати вірші напам'ять. Єдине, чому він не навчився у житті, так це танцювати. І завжди чомусь ніяковів і виправдовувався.

Найулюбленішим і єдиним відпочинком для нього була рибна ловля на Дніпрі. У санаторіях він на другий день діставав блокнот, ручку та приступав до роботи. На Дніпро завжди виїжджала чоловіча компанія, у яку входили учні, молоді вчені, ті, хто повірив і пішов із ним у нову галузь науки. Усі вони потім виросли у маститих вчених. Капітаном завжди був В.П.Деркач. Серед рибалок були Т.П.Мар'янович, В.А.Тарасов, B.C.Михалевич, А.О.Стогній, Г.М.Добров. Дружини приїжджали лише у гості. Скільки жартів, гумору, рибацьких розповідей, анекдотів, забавних історій можна було почути тут. Пісні неслися далеко уздовж Дніпра.

Він не міг бути щасливим наодинці. Якщо прочитав, дізнався щось цікаве, то обов'язково поспішав поділитися. Художню літературу читав постійно, незважаючи на зайнятість, і вважав, що без цього не міг би зробити у науці всього того, чого досяг, особливо у математиці: художня література учить людину мріяти, зароджує у неї фантазію, потрібну математику. Намагався приділяти увагу дітям - дочкам Олі та Вірі, особливо коли вони стали підростати і ставати особистостями. Як шкода, що він не мав часу зайнятися їхнім вихованням впритул, але поради давав часто. Часом мені здавалося, що він занадто суворий до дітей. Він не втомлювався повторювати, що не можна балувати дітей, що вони повинні навчитися переборювати труднощі з дитинства, у цей час ми можемо їх підстраховувати, але допомога повинна бути розумною. Людина завжди повинна мати мету, мрію, до якої повинна прагнути, борючись із труднощами, і тоді, досягнувши її, буде відчувати справжню радість, говорив він. Якщо діти усе мають, усе їм доступно, то це викликає лінощі розуму, розвиває слабохарактерність. І завжди заперечував проти примусу у заняттях, у навчанні, вважав, що це наносить шкоду. Треба дітей зацікавити, тоді не знадобиться суворий контроль, вони зроблять більше і навчаться працювати. Зараз наші діти стали дорослими. У Віри зростає славна дівчинка Вікторія. В Олі дуже здібний, весь у діда, син Віктор".