Розповіді В.М.Глушкова про його творчий шлях записані на магнітофон його донькою Ольгою у січні
1982 року, коли учений після двох страшних колапсів, які на декілька тижнів позбавили його свідомості, знаходився у палаті реанімації, і коли основні життєві органи один за одним відмовлялися служити тілу, яке згасало.
Якби доля дозволила Віктору Михайловичу написати мемуари, звичайно, вони були б багато глибші, яскравіші, охоплювали дуже широке коло людей і проблем, що його цікавили. Але і те, що нам залишилося, є величезною цінністю для історії науки, для розуміння творчої біографії вченого і найголовніше - актуально для теперішніх і майбутніх поколінь.
Можна лише схилятися перед мужністю вченого, що зумів, буквально на порозі небуття, так багато сказати про головну справу свого життя, не вимовивши ні слова про те, як йому було нестерпно важко у ці останні дні.
Хвороба підкралася непомітно, коли В.М.Глушкову йшов п'ятдесят шостий рік, і він був повний творчої енергії й далекосяжних задумів. Завдяки характеру, величезній силі волі він продовжував працювати, долаючи слабкість, головний біль, болючий кашель, тиск, який весь час змінювався. Вважаючи нездужання тимчасовим, улітку 1981 р. полетів на Кубу. Нервова напруга під час поїздки переборола хворобу. Повернувся начебто посвіжілий, але незабаром усе відновилося знову. Однак, щоб підлікуватися, часу не знаходилося - під керівництвом Віктора Михайловича у інституті завершувалося проектування давно задуманої ним макроконвеєрної ЕОМ.
"Після повернення у Київ лікар, який лікував його, наполягає на обстеженні, - згадує його дружина Валентина Михайлівна Глушкова. - Він погодився лягти у лікарню на десять днів, після чого збирався поїхати до Чехословаччини. Однак хвороба прогресувала. Йому ставало усе гірше і гірше. Лікарі не могли здогадатися у чому справа. Спочатку вважали, що це передчасний склероз мозку, потім діагнози часто змінювалися. Першими забили тривогу москвичі - головні конструктори систем у оборонній промисловості, що неодноразово приїжджали до ученого на консультації. Вбачаючи безпорадність київської медицини, вони домовилися про переїзд чоловіка до Кремлівської лікарні.
Нас помістили разом. Це було виключенням із дуже жорстких правил. На цьому зуміли наполягти московські колеги, з огляду на його стан і моє прохання. Друзі і соратники Віктора Михайловича по Москві - Ігор Антонович Данильченко, Юрій Євгенович Антипов, Юрій Олександрович Михеєв, Анатолій Іванович Китов, а також співробітники Інституту кібернетики АН України - Анатолій Олександрович Стогній, Віктор Олексійович Тарасов організували "штаб" допомоги хворому. Вони оперативно вирішували питання, пов'язані з організацією консультацій кращих лікарів країни, виконанням часто дуже не простих рекомендацій.
Незважаючи на всі старання лікарів і їхніх добровільних помічників, після переїзду до московської лікарні йому стало гірше. П'ятого листопада 1981 р. відбулося різке зниження усіх життєвих функцій. Віктора Михайловича перевезли у реанімаційне відділення і підключили штучне дихання. Йшли дні за днями. Свідомість не поверталася. Численні консиліуми були безрезультатними. Лікарі вважали, що це кінець. Мене у реанімаційну палату не пускали. Я була у розпачі. Так продовжувалося десять болючих днів. На одинадцятий трапилося чудо - у Віктора Михайловича заворушилися зіниці, а у наступні дні стало відновлюватися дихання, спав набряк легенів, запрацювали інші органи.
Лікарі, як і раніше, не могли встановити причини хвороби, висловлювали різні припущення. Я наполягла на консультації європейської знаменитості - професора Цюльха з Кельна. Він ознайомився з симптомами, зв'язався з банками медичної інформації США, Англії та інших країн. Аналогічний випадок був зафіксований у Сінгапурі. Було встановлено, що це пухлина продовгуватого мозку - органу, що управляє діяльністю основних органів тіла. Професор сказав, що у Віктора Михайловича хвороба зайшла занадто далеко. Врятувати його неможливо...
Про висновок професора чоловіку не сказали. Але він сам вже усе "прорахував" і розумів, що приречений. В одній з останніх розмов згадав наші вечірні прогулянки у молодості, коли дарував мені далекі сузір'я, і, бажаючи втішити, сказав:
- Не хвилюйся! Адже через ці сузір'я коли-небудь буде проходити світло з нашої Землі, і на кожному сузір'ї ми будемо з'являтися знову молодими. Так і будемо у вічності завжди разом!
У 58 років закінчилося його життя - дуже яскраве, цікаве, але і не легке".
Мабуть, багато хто пам'ятає кінокартину "Дев'ять днів одного року". Приречений учений-фізик мужньо продовжує дослідження у дні, що залишилися для життя, розуміючи, що має можливість отримати унікальні результати для науки, якій беззавітно служив. Останні дев'ять днів свідомого життя Віктора Михайловича, коли він диктував дочці Ользі свою "Сповідь", - це теж дні подвигу, але не у кінофільмі, а у реальному житті! "Дні, що залишилися, я хочу провести з користю" - сказав він доньці.
Йдучи з життя він залишив родині і нам часточку самого себе - свій голос, свої останні розповіді, які підводять підсумок творчості і спільної роботи з численними соратниками по Інституту кібернетики АН України - його улюбленій дитині, його надії.
Автор вдячний Валентині Михайлівні за можливість опублікувати їх. Авторські коментарі подані курсивом. Назви розповідям надані автором.
